брат Алоїс 2009
Лист із Кенії
Скрізь у світі суспільство та характер дій людей стрімко змінюються. Водночас з виникненням безпрецедентних можливостей розвитку, росте і нестабільність, відтак занепокоєння щодо майбутнього стає дедалі відчутнішим. [1] Для того, аби технічний та економічний прогрес ішов пліч-о-пліч із розвитком гуманності, вкрай необхідним є пошук глибшого сенсу буття. Перед лицем виснаженості та безпорадності, що їх відчувають чимало людей, постає питання: що для нас є життєдайним джерелом? Ще за сотні років до приходу Христа пророк Ісая вказав на таке джерело, кажучи: “Ті ж,що на Господа уповають, відновлюють сили, біжать, не знають утоми, ідуть уперед, не знемагають.” [2] Зараз набагато більше людей, ніж у минулому, не можуть відшукати це джерело. Навіть Боже ім’я вже обтяжене непорозуміннями або взагалі забуте. Чи не пов’язані між собою занепад віри та втрата жаги до життя? Як нам розчистити джерело, усуваючи все те, що його захаращує? Звичайно, через уважність до Божої присутності. З неї ми можемо черпати надію і радість. Тоді джерело знову почне бити, а наше життя наповниться сенсом. Ми зможемо взяти на себе відповідальність за своє життя – прийняти його як дар і віддати, своєю чергою, тим, кого нам доручено. Навіть за наявності дуже слабкої віри наше життя цілком зміниться, щойно його центром перестанемо бути ми самі. Відкриваючи Богові брами нашого серця, ми готуємо шлях, яким зможе увійти не лише Він, а й багато інших. Беручи відповідальність за власне життяТак, Бог перебуває в кожні особі, віруючій чи ні. З першої сторінки Біблія змальовує, в дуже гарній поетичні манері, як Бог дарує свій життєдайний подих кожній людській істоті. [3] Своїм земним життям Ісус явив Божу безмежну любов до кожної особи. Віддаючи себе без останку, Він дозволив Божому “так” заполонити глибини людського єства. [4] Відколи Христос воскрес, ми вже не маємо права зневірюватися в світі або в собі самих. Відтоді й надалі Божий подих, Святий Дух, дарується нам назавжди. [5] Своїм Духом, що оселився в наших серцях, Бог висловлює своє “так”, приймаю чи нас такими, якими ми є. Відтак нам ніколи не на бридне слухати слова пророка Ісаї: “Господь тебе уподобав, і земля твоя матиме мужа.” [6] Тож давайте погодимося на те, ким ми є або ким ми не є; давайте навіть візьмемо на себе відповідальність за все те, чого ми не обрали і що зробило нас такими, якими ми є. [7] Давайте наважимося підійти творчо навіть до того,що є недосконалим. І ми віднайдемо свободу. Навіть будучи переобтяженими, ми отримаємо власне життя як дар, а кожен день – як Боже сьогодення. [8] Націлені перевищити самих себеЯкщо Бог перебуває в нас, то Він водночас іде попереду нас. [9] Він приймає нас такими, якими ми є, але скеровує за межі власного “я”. Часом Він приходить, щоб внести в життя розлад, розстроюючи плани і проекти. [10] Ісусове життя допомагає на погляну ти на речі іншими очима. Ісус дозволив Святому Духові вести Його вперед. Він ні на мить не припиняв звертатися до невидимої присутності Бога, Його Отця. Це стало підґрунтям Його свободи, що спонукала Його з любові пожертвувати власним життям. В Ісусі взаємини з Богом та свобода не тільки не були взаємовиключними, а й підживлювали одне одного. [11] В кожному з нас жевріє потяг до абсолюту. Ми прагнемо до нього усім своїм єством – тілом, душею і розумом. Жага любові палає в кожній особі, від малої до старої. Навіть найтісніший зв’язок з іншою людиною не може загасити її. Ця жага нерідко викликає в нас відчуття браку чогось або порожнечі, які, своєю чергою, можуть нас спантеличити. Але це аж далеко не аномалія, а складова частина нашого єства. Такі почуття є даром, у них заздалегідь міститься Божий поклик відкритися. Отже, кожному з нас варто запитати себе: який крок вимагається від мене зараз? Адже крок уперед не обов’язково полягає в тому, щоб “зробити більше”. Ми покликані саме до того, щоб більше любити. А оскільки вияв любові передбачає залучення усієї істоти без останку, то нам самим і шукати спосіб проявити уважність до ближніх, не гаючи ані миті. Те незначне, що ми можемо зробити, ми мусимо зробитиДопомагаючи один одному поглибити свою віру:Крокуючи шляхом духовності, надто багато молодих людей відчувають себе самотніми. Взаємодопомога стає можливою, щойно збираються дві-три особи, щоб поділитися чимось і помолитися разом, навіть із тими, хто стверджує, що він радше сумнівається, ніж вірить. [12] Таке бажання поділитися з кимсь знаходить виразну підтримку, коли воно є невід’ємною складовою життя місцевої Церкви. [13] Парафія є спільнотою спільнот, де зібрані всі покоління і де люди не вибирають один одного. Церква є Божою родиною, в ній Божа згода на наше існування стає реальністю. Тут ми знаходимо неодмінну Божу втіху. [14] Якби парафії і групи молоді були насамперед осередком щиросердої доброти і довіри, осередком гостинності, де ми оточуємо увагою найслабших! Долаючи перепони в наших суспільствахЯкщо нам судилося взяти участь у побудові більш згуртованої людської родини, хіба не нагальною необхідністю є подивитися на світ “зісподу”? [15] Така точка зору передбачає винятково скромний спосіб життя. Спілкування стає дедалі доступнішим, і все ж таки суспільства залишаються надзвичайно ізольованими. Продовжує зростати ризик взаємної байдужості. Долаймо ці перепони в наших суспільствах! Підемо назустріч тим, хто страждає! Відвідаймо тих, ким нехтують і кого зневажають! Подбаймо про переселенців, водночас таких близьких і таких да леких для нас! [16] Там, де множаться страждання, не рідко виявляється, що й кількість дієвих проектів, які для багатьох є знаками надії, теж зростає. Щоб боротися з несправедливістю та загрозою конфліктів, а також заохочувати ділитися матеріальними благами, цілком необхідно набути навичок. Наполегливе продовження навчання або здобуття професійної освіти можна також вважати служінням за для блага інших. Поряд із ганебними формами вбогості та несправедливості, які самі впадають у вічі, існують і менш помітні форми нужденності, однією з яких є самотність. [17] Упередженість та непорозуміння по деколи успадковуються наступними по коліннями від попередніх і можуть викликати жорстоке ставлення. Існують також і такі форми жорстокості, які здаються невинними, але насправді завдають великої шкоди та принижують інших. Однією з них є глум. [18] Хоч би де ми були, чи то самі, чи то з кількома іншими особами, – придивляймося, що корисного можна зробити, аби зарадити лиху. Таким чином ми відкриємо присутність Христа в таких місцях, де ми навіть не сподівалися б Його знайти. Він, Воскреслий з мертвих, перебуває серед людей. Він випереджає нас на шляху співчуття. І вже зараз, через Святого Духа, Він оновлює обличчя землі. [1] Убагатьох країнах, попри зростання показників світової економіки та надій на розвиток, нетрі, замість зменшуватися, розростаються, а безробіття суворо позначається на житті багатьох людей, особливо молоді. В Африці швидкий технічний прогрес загрожує заглушити відчуття поступового розвитку, притаманного традиційному життю і надзвичайно плодотворного. Більше того, солідарність між членами родин та етнічних груп дедалі слабшає. Яким чином можна відродити цю цінність, а також дозволити їй запанувати поза межами родин та етнічних груп? Це дещо допомогло б обмежити від’їзд численних молодих людей, котрих приваблюють країни з вищим рівнем життя, але котрі не завжди здатні виважити наслідки такого рішення. [2] Ісая 40, 31. Коли лунали ці слова, виснаженість була вже реальністю. “А я сказав: Дарма я трудився, на ніщо витрачав силу” (Ісая 49, 4).Щераз: “Навіть і молодь утомлюється, знемагає, і юнаки-вояки підупадають” (Ісая 40, 30). Однак пророк пробуджує надію: “Господь – Бог вічний. Він дає змореному силу” (Ісая 40, 28629). [3] Справді, безліч перешкод зазіхають на цей життєдайний подих: різні форми несправедливості, жорстокість навкруги та в нас самих, духсуперництва, наші помилки, страх аб озамкнутість перед лицем чогось відмінного, брак самоповаги... [4] Убагатьох районах Африки – наприклад, серед масайських християн, узвичаїлася точка зору на Христа як на старшого брата. Це відповідає одній з думок ранніх християн: Христос є “первородний між багатьма братами” (Послання до Римлян 8, 29). Своєю смертю і воскресінням Христос виходить за межі родинної та етнічної солідарності (пор. Послання до Колосян 1, 18620). [5] МовоюБіблії “подих” і “дух” – це одне й те саме. Пророки провістили, що, через Духа Святого, Бог сам перебуватиме в людських створіннях (Єзекиїл 36, 26627). Завдяки приходу Христа і Його смерті та воскресінню Святий Дух нам дається “не мірою” (Йоан 3, 34). Відтоді й понині Божий Подих постійно діє серед людського роду, аби одного дня з людства постало одне Христове Тіло. [6] Ісая 62, 164. [7] Відповідальність за сучасну дійсність не передбачає покірного прийняття всього або пасивного підкорення подіям. Можливо, іноді нас спонукають протистояти несправедливій ситуації або засудити її. [8] Одна з перших книг Брата Роже мала назву “Живучи Божим сьогоденням” (1958). Брат Роже був переконаний у важливості активної участі віруючих у житті сучасного їм суспільства, замість втечі від дійсності в ностальгію за минулим чи в ілюзорне майбутнє. Лише у цю мить, зараз ми можемо зустріти Бога та вкоренити своє життя в Ньому. [9] Африканський християнин, св. Августин, у IVст. написав таку молитву: “Вмені Ти був глибше усіх моїх глибин і вище усіх вершин моїх” (Confessionis, III, 6, 11). [10] “Дороги ваші – не Мої дороги,” – каже Господь (Ісая 55, 8). Діва Марія також погодилася дивитися на речі ширше, не обмежуючись подіями сьогодення. Таким чином Вона прийняла й незбагненну смерть свого Сина, зберігаючи віру в те, що Бог є вірний своїй обітниці життя. [11] Під час Синоду єпископів у Римі в жовтні 2008 р. Кардинал Даніельс, архієпископ Брюсельсько-Малінської дієцезії, заявив: “Сила Божого Слова передбачає свободу відповіді слухача. Саме в цьому полягає міць Божого Слова. Воно не виключає свободу слухача, а стає її підґрунтям.” [12] Ісус сказав: “Де двоє або троє зібрані в Моє ім’я, там Я серед них” (Матей 18, 20). [13] Перші християни „постійно перебували в апостольській науці та спільності, на ламанні хліба й молитвах” (Діяння 2, 42). В Африці, Латинській Америці та окремих країнах Азії християни збираються не лише парафіяльною громадою, а також районом, селом, невеличкою церковною спільнотою. Саме теплота людських стосунків і особиста зацікавленість кожного допомагає зробити Церкву достеменним осередком сопричастя. [14] В Африці Церква зазвичай вважається Божою родиною, а Бог – Матір’ю, Котра втішає. Ще пророк Ісая казав: “Так говорить Господь: Як утішає когось рідна мати, так Я буду вас утішати” (Ісая 66, 13). Див. також Ісая 49, 13615. Ця точка зору на Церкву змушує боротися за її єдність. Мине можемо пасивно належати до Божої родини, залишаючись поділеними на безліч різних конфесій. [15] Німецький богослов Дитріх Бонхоффер належав до досить привілейованого класу суспільства, але під час Другої Світової війни його причетність до Руху Опору не раз наражала його на небезпеку, а згодом призвела до ув’язнення і загибелі. В1943 р. він писав: “Нам залишається незрівнянний за цінністю досвід: ми навчилися дивитися на великі події світової історії зісподу, з перспективи ізгоїв, підозрюваних, зневажених, безсилих, пригноблених і погорджених, одним словом, страдників”. [16] Хоча задля збереження культур, яким загрожує зникнення, докладається багато зусиль, істинним залишається те, що жодна культура не розвивається у вакуумі. Змішання культур в епоху глобалізації є не тільки неминучим, але й приносить користь нашим суспільствам. [17] Кенійське прислів’я нагадує нам: “Немає такої людини, якій сирітство не загрожує”. [18] В “Статуті спільноти Тезе” (1954) Брат Роже писав: “Глум, ця отрута спільного життя, вирізняється віроломністю, бо під її прикриттям жбурляються так звані істини, які хтось не наважується сказати в лице. Це – боягузтво, адже глум руйнує репутацію одного з братів на очах інших.”
Лист з Кенії в форматі Adobe Acrobat можна скачати тут. Завантажити файл (.pdf) |