Чи стосується Євангеліє лише християн?
Згідно з словами Ісуса, Євангеліє існує для всього людства: “Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню” (Мк 16:15). Проте ідея місіонерства для багатьох є принизливою. Невже увесь світ повинен прийняти християнство? Можливо, місіонерська діяльність укриває бажання домінувати? Поширення християнства іноді йшло пліч-о-пліч із завойовницькими війнами. Ісус послав своїх учнів “як ягнят серед вовків” (Лк 10:3), але були часи, коли християни поводились, як вовки серед ягнят.
Можливо через це, багато християн стали розсудливими. Ми навчились не судити інші релігії. Саме ми, християни, маємо бути першими на шляху до серйозного сприйняття Євангелії. З цієї причини дехто запитує себе: оскільки мир у світі частково залежить від шанобливого співіснування різних конфесій, чи не було б доречним кожному дотримуватись власних вірувань, і дозволити іншим знайти своє місце у відповідній традиції?
Євангеліє, у початковому значенні, не є релігійним повчанням. Євангеліє значить “добра новина”. Новина — це не те, чому навчають, а скоріше те, що сповіщають. В давні часи, наприклад, народження або інавгурація нового імператора проголошувалась як “добра новина”. У Біблії, Євангеліє оголошує початок царювання. Але тут царем є Бог. Ісус та Його учні проголошували царювання Бога. Євангеліє є “доброю новиною царювання [Бога]” (Мт 4:23; 9:35; 24:14).
Бог царює: це добра новина, яка обіцяє мирне майбутнє на землі для всіх народів. Якщо Бог є королем, то останнє слово не буде за законом джунглів та відчаєм. Царювання Бога — це таємниця (Мк 4:11), а не абстрактне поняття. Перші християни побачили це в Ісусі, який віддав своє життя на хресті. “Відтепер царювання належить Богу та влада Христу” (Одкровення 12:10). Царювання Бога — це любов, якою Ісус нас полюбив. Лише Дух Божий направляє цю любов у людські серця (див. Рим 5:5). Євангеліє переконує нас, що не зважаючи на непостійність, майбутнє належить тим, хто любить і прощає.
Ця надія стосується всього людства. Саме тому ранні християни не могли привласнити її лише собі. Вони були публічними свідками “перед правителями та царями” (Мк 13:9) і “до кінця світу” (Діян 1:8). Проголошувати Євангеліє — не значить поширювати релігію, яка є кращою за інші. Це значить не мовчати про надію миру.
Яке ставлення до інших релігій вимагає від нас християнська віра?
В теперішні часи багато християн живуть пліч-о-пліч із членами інших віросповідань. Колись, в часи, коли село, місто чи вся країна була християнською, відносини з іншими релігіями були, перш за все, теоретичним питанням. Зараз питання стало значно важливішим. В часи, коли жив Павло, римляни-християни також не жили у християнському суспільстві. Він писав до них: “Живіть у мирі з усіма, якщо це можливо” (Рим 12:18). Ці слова заохочують нас робити все можливе заради уникнення напружених відносин та конфліктів. Мирне співіснування ніколи не залежить лише від однієї сторони. Але Павло наполягає, щоб з огляду на мир християни, принаймні, робили те, що залежить від них.
Для того, щоб жити разом у тривалому мирі, толерантності не достатньо. Поважати інших — не значить просто залишити їх у спокої. Це також значить бути зацікавленими в них. Ствердження того, що кожен має свої переконання, які не потребують обговорення, може бути лише витонченою формою неповаги. Чи можлива справжня зустріч якщо кожна особа вилучає з неї найважливіше? Ми ділимося з друзями тим, що допомагає нам надіятися і жити. Християни не можуть мовчати про те, що Христос є їхньою надією і життям. “Завжди будьте готові відповісти будь-кому, хто цікавиться причиною вашої внутрішньої надії" (І Петр 3:15).
Оскільки кожна релігія взаємодіє з досконалістю, і оскільки остання відрізняється в кожній релігії, між ними ймовірний конфлікт. Можливо необхідно узгодити різні релігії заради миру, беручи з кожної лише ті елементи, з якими всі погоджуються? Поняття гармонії не є чужим для Біблії: “дбайте про те, що є добрим для кожного” (Рим 12:17). Діалог між релігіями допомагає знаходити спільне добро. Коли між лідерами різних релігій існує довіра, вони можуть працювати разом проти жорстокості та несправедливості.
Проте діалог не був би щирим, якби вимагав від учасників відмовитися від ідеалу (абсолюту), який характеризує релігію як таку. Що стосується християн, ми не можемо заперечити той факт, що центром нашої віри є Ісус Христос, “унікальний посередник між Богом та людьми” (1 Тим 2:5). Цей абсолют скоріше провадить нас до правдивого діалогу, ніж робить його неможливим, оскільки саме покірність Ісуса робить Його унікальним. Він став слугою для всіх. Він зайняв останнє місце. Саме тому ми не можемо, в Його ім’я, розпоряджатися, командувати іншими, лише приймати їх і дозволити їм прийняти нас.
