Те, що здавалося очевидним у єврейській традиції та у Новому Завіті, сприймається проблематично у часи великого індивідуалізму. Напротивагу теперішньому почуттю відповідальності "кожного за себе самого", в ті часи кожна людина вважалася представником людства, людства, яке розглядалося як єдине ціле, не абстрактно, а в духовному сенсі. Сьогодні це важко уявити.
Однак, нам відомі близька солідарність між людьми та глибока єдність, які дозволяють відчути, що людство є єдиним цілим, і що кожна особа може послугувати образом людства в цілому. Варто лише подумати, як впливає на нас усвідомлення того, що хтось пропонує померти замість когось іншого. Подумайте про всіх тих чоловіків та жінок, які, не вагаючись, ризикують власним життям заради ближнього, або навіть жертвують власним життям для служіння, так ніби їхнє життя належить іншим. Чи подумайте про приклади страждання, яке вплинуло на нас так, ніби ми самі пережили його. У таких ситуаціях, можна насправді пересвідчитись, що людство не є лише випадковою групою осіб, а схильне до такої єдності, коли кожна людина виступає як представник. Саме в цьому сенсі Брат Роже любив говорити про "людську родину".
З цієї точки зору, сам Ісус, унікальним та досконалим чином, має бути визнаний як Людина par excellence, що Пілат виразив краще ніж він усвідомлював, коли промовив: "Ось чоловік!" (Йоана 19:5). Безперечно, такий вираз можна інтерпретувати двома способами: "Ось чоловік, якого ви привели до мене", або "Ось той образ людини, який Творець запланував у вічності, правдивий представник кожної людини в очах Божих."
Наспавді, так, як Бог вирішив увійти у відносини з людством найближчим можливим способом, важко зрозуміти причину втілення та страстей Христових, не визнавши у Ньому Божого Сина, який став братом кожному з нас. Нашим братом, навіть більше того, нашим посередником перед Богом, — що навіть краще; через нього, я ніби майже особисто присутній перед Богом. Можна сказати, що Христос займає наше місце, щоб жити перед Богом в такий спосіб, який цілком відповідає на Батьківську любов та, що він стає перед обличчям смерті замість нас. Що парадоксально, так це те, що він займає наше місце, не забираючи його від нас, а скоріше, даючи нам правдиве місце.
Ставши людиною, він увібрав у себе моє життя, щоб дати мені можливість розділити його життя — з самого початку, живучи у свободі та покорі; у його скорботному, проте переможному Хресті; у його вічному житті. Дар його життя є настільки великим, перед обличчям прокляття смерті, що він перетворює те прокляття на благословіння для себе самого та для нас.
Брат П’єр Ів
