Тиша та молитва

Якщо керуватись найстаршим молитовником, біблійною Книгою Псалмів, знаходимо дві основні форми молитви. Одна – це плач та благання про допомогу. Інша – подяка та хвала Господу. У більш прихований спосіб, без вимог чи хвали, виділяємо третій вид молитви. У Псалмі 131, наприклад, відчувається лише спокій та впевненість: «Знайшов я спокій та мир у своїй душі... надіюсь на Господа однині й довіку».

Часом молитва стає мовчазною. Умиротворене спілкування із Богом можливе без слів. «Знайшов я спокій та мир у своїй душі як немовля у матері». Як заспокоєна дитина, що перестала кричати на руках у матері, так може бути «душа моя зі мною» у присутності Бога. Молитва тоді не потребує слів і, можливо, навіть думок.

Як можна досягти внутрішньої тиші?
Буває, що хоча ми мовчимо, переживаємо сильні внутрішні дискусії, сперечаючись із уявними співрозмовникаками чи із собою. Заспокоєння наших душ вимагає певної простоти: «Не гонюся за тим, що велике чи перевищує мої сили». Мовчання – це визнання, що мої турботи не є чимось великим. Мовчання – це залишити Богові те, що є поза моїми силами. Момент тиші, навіть дуже короткий – це як священна зупинка, недільний відпочинок, кінець турбот.

Неспокій наших думок можна порівняти із бурею, у яку потрапив човен учнів на Галилейському морі, коли Ісус спав. Як і вони, ми можемо бути безпомічними, сповненими тривоги та нездатними знайти мир. Але Христос може прийти нам на допомогу. Так само як Він наказав морю та вітру, і «настала глибока тиша», так може заспокоїти наше серце, змучене страхами та турботами (Марка: 4). Перебуваючи у мовчанні, ми довіряємо та надіємось на Господа. Один із псалмів називає мовчання формою молитви. Ми звикли читати на початку Псалму 65: «Тобі належить слава, Господи!» Це переклад із грецької, але фактично у древньоєврейському тексті у більшості Біблій читаємо: «Тиша є хвалою тобі, о Господи!» Коли закінчуються слова та думки, Бога славлять мовчазним захопленням та обожнюванням.

Слово Боже: грім та тиша

На горі Сінай Бог говорив до Мойсея та ізраїльтян. Грім та блискавка і ще голосніший звук труби передували та супроводжували Слово Боже (Вихід: 19). Через багато століть пророк Ілля повренувся до тієї Божої гори. Там він пережив бурю, землетрус та вогонь, як і його предки, і був готовий почути Бога, що говоритиме до нього посеред грому. Та не було Господа у жодній із традиційних ознак його могутності. Коли великий шум закінчився, Ілля почув «звук чистої тиші», і тоді Господь промовив до нього (1 Кн. Царів: 19).

Тож чи говорить Господь звучним голосом, чи у подиху тиші? Кого нам брати за приклад: людей, що зібралися на горі Сінай, чи пророка Іллю? Напевне не варто порівнювати ці речі. Жахливі явища, пов’язані із даром Десяти Заповідей підкреслюють наскільки вони важливі. Дотримання чи недотримання їх – це питання життя та смерті. Бачачи як дитина біжить прямо під колеса автомашини, людина має право закричати якомога голосніше. В аналогічних ситуаціях пророки мовлять слово Боже так, що у нас дзвенить у вухах.

Голосні слова легко почути; вони вражають. Але ми також знаємо, що вони майже не торкаються сердець. Їх швидше відкидають, ніж приймають. Бог вибрав «звук чистої тиші» для того, щоб говорити. Це парадокс:

Бог мовчить і все ж промовляє

Коли слово Боже стає «звуком чистої тиші» воно ефективніше ніж будь-коли змінює наші серця. Сильна буря на горі Сінай трощила скелі, а мовчазне слово Боже може відкрити кам’яне людське серце. Для самого Іллі раптова Тиша була мабуть страшнішою ніж буря та грім. Голосні та могутні вияви Бога Були йому знайомі. Боже мовчання бентежило, бо надто відрізнялось від того, що Ілля бачив раніше.

Тиша готує нас до нової зустрічі із Богом. У тиші слово Боже може сягнути захованих куточків наших сердець. У тиші воно є «гострішим аніж двосторонній меч, що ріже поки не відділить душу від духа (До Євреїв 4: 12). У тиші ми перестаємо ховатись від Бога, а світло Христа може сягнути, зцілити та змінити навіть те, чого ми соромимось.

Тиша та любов

Христос каже: «Ось моя заповідь, щоб ви любили одне одного як я вас полюбив» (Івана 15: 12). Нам потрібна тиша, що прийняти ці слова та реалізувати їх. Коли ми схвильовані та неспокійні, у нас так багато причин не прощати та не любити надто легко. Та коли ми «заспокоїмо та умиротворимо наші душі», ці причини виявляються зовсім незначними. Можливо ми інколи уникаємо тиші, надаючи перевагу будь-якому шуму, словам чи безладу, бо внутрішній мир є ризикованою справою, адже робить нас пустими та бідними, розсіює гіркоту та провадить нас до дару з нас самих. Мовчазні та бідні, наші серця переповнені Святим Духом, та безмежною любов’ю. Тиша – це скромна, проте безпечна стежка до любові.