Від 26 до 30 листопада 2008р.

7000 молодих людей з різних районів Кенії, а також інших африканських країн та інших континентів зібрались у Найробі. Учасники цієї зустрічі, що ознаменувала собою черговий етап “паломництва довіри на землі”, організованого Спільнотою Тезе, були прийняті більш ніж вісімдесятьма парафіями різних Церков Найробі. Метою зустрічі було допомогти поглибити братерські стосунки та подолати хибні погляди на інших, віковічність яких зумовлюється відсутністю контактів між людьми, а також ранами історії.

 

Спільнота Тезе перебуває на Африканському континенті вже 55 років, представлена невеличкими групами братів, які розділили життя найубогіших. Уже довгі роки брати живуть в Алжирі, Березі Слонової Кості (Котд’Івуар), Нігерії, Руанді та Кенії. Протягом шістнадцяти років декілька братів мешкають у Сенегалі, в переважно мусульманському районі Дакара.

 

Десмонд Туту, Англіканський архієпископ-емерит Кейптауна (Південна Африка), пише: “Африка – це місце, де сенс розп’яття та воскресіння розкривається найглибше, і де невпинна побудова довіри та примирення є повсякденною реальністю. Всі ми – Божі діти, а в Христі немає ані руандійця або конголезця, немає ані бурундійця або кенійця, ані нігерійця або південно-африканця: ми всі єдині в Ісусі Христі. Я знаю, що в цьому полягає послання, яке проголошує і Спільнота Тезе, і що вона солідарна з нами в прагненні донести його до власних земляків у Південній Африці, поширити на всьому Африканському континенті та в усьому світі, де “ксенофобія” (“страх перед чужинцями”) все ще мусить перетворитися на дружбу, примирення та довіру.”

 

В Африці випробування не позбавляють людину того почуття гідності, яке дуже часто виявляється саме поміж убогими. Труднощі в житті не витісняють його радості; статечність не виключає можливості пуститися в танок. Чимало тих, хто не згоден впадати у відчай. Нерідко на передовій – жінки: з притаманною їм винахідливістю та стійкістю, вони беруть на себе безлічродинних та суспільних обов’язків.

 

Перед лицем розколів, що й надалішматують континент, багато людей продовжують мужньо боротися за відновлення миру та злагоди. Християни покликані твердо триматися цієї надії: узи хрещення в Христі є міцнішими за поділи. Існують і такі африканські християни, які поплатилися власним життям за це віросповідне переконання. Цей “Лист з Кенії”, написаний братом Алоїсом на 2009 рік, підлягає оприлюдненню під час Європейської зустрічі молоді в Брюселі, що припадає на кінець грудня 2008 р.

Скрізь у світі суспільство та характер дій людей стрімко змінюються. Водночас з виникненням безпрецедентних можливостей розвитку, росте і нестабільність, відтак занепокоєння щодо майбутнього стає дедалі відчутнішим. [1]

Для того, аби технічний та економічний прогрес ішов пліч-о-пліч із розвитком гуманності, вкрай необхідним є пошук глибшого сенсу буття. Перед лицем виснаженості та безпорадності, що їх відчувають чимало людей, постає питання: що для нас є життєдайним джерелом?

Ще за сотні років до приходу Христа пророк Ісая вказав на таке джерело, кажучи: “Ті ж,що на Господа уповають, відновлюють сили, біжать, не знають утоми, ідуть уперед, не знемагають.” [2]

Зараз набагато більше людей, ніж у минулому, не можуть відшукати це джерело. Навіть Боже ім’я вже обтяжене непорозуміннями або взагалі забуте. Чи не пов’язані між собою занепад віри та втрата жаги до життя?

Як нам розчистити джерело, усуваючи все те, що його захаращує? Звичайно, через уважність до Божої присутності. З неї ми можемо черпати надію і радість.

Тоді джерело знову почне бити, а наше життя наповниться сенсом. Ми зможемо взяти на себе відповідальність за своє життя – прийняти його як дар і віддати, своєю чергою, тим, кого нам доручено.

Навіть за наявності дуже слабкої віри наше життя цілком зміниться, щойно його центром перестанемо бути ми самі. Відкриваючи Богові брами нашого серця, ми готуємо шлях, яким зможе увійти не лише Він, а й багато інших.

Беручи відповідальність за власне життя

Так, Бог перебуває в кожні особі, віруючій чи ні. З першої сторінки Біблія змальовує, в дуже гарній поетичні манері, як Бог дарує свій життєдайний подих кожній людській істоті. [3]

Своїм земним життям Ісус явив Божу безмежну любов до кожної особи. Віддаючи себе без останку, Він дозволив Божому “так” заполонити глибини людського єства. [4] Відколи Христос воскрес, ми вже не маємо права зневірюватися в світі або в собі самих.

Відтоді й надалі Божий подих, Святий Дух, дарується нам назавжди. [5] Своїм Духом, що оселився в наших серцях, Бог висловлює своє “так”, приймаю чи нас такими, якими ми є. Відтак нам ніколи не на бридне слухати слова пророка Ісаї: “Господь тебе уподобав, і земля твоя матиме мужа.” [6]

Тож давайте погодимося на те, ким ми є або ким ми не є; давайте навіть візьмемо на себе відповідальність за все те, чого ми не обрали і що зробило нас такими, якими ми є. [7] Давайте наважимося підійти творчо навіть до того,що є недосконалим. І ми віднайдемо свободу. Навіть будучи переобтяженими, ми отримаємо власне життя як дар, а кожен день – як Боже сьогодення. [8]

Націлені перевищити самих себе

Якщо Бог перебуває в нас, то Він водночас іде попереду нас. [9] Він приймає нас такими, якими ми є, але скеровує за межі власного “я”. Часом Він приходить, щоб внести в життя розлад, розстроюючи плани і проекти. [10] Ісусове життя допомагає на погляну ти на речі іншими очима.

Ісус дозволив Святому Духові вести Його вперед. Він ні на мить не припиняв звертатися до невидимої присутності Бога, Його Отця. Це стало підґрунтям Його свободи, що спонукала Його з любові пожертвувати власним життям. В Ісусі взаємини з Богом та свобода не тільки не були взаємовиключними, а й підживлювали одне одного. [11]

В кожному з нас жевріє потяг до абсолюту. Ми прагнемо до нього усім своїм єством – тілом, душею і розумом. Жага любові палає в кожній особі, від малої до старої. Навіть найтісніший зв’язок з іншою людиною не може загасити її.

Ця жага нерідко викликає в нас відчуття браку чогось або порожнечі, які, своєю чергою, можуть нас спантеличити. Але це аж далеко не аномалія, а складова частина нашого єства. Такі почуття є даром, у них заздалегідь міститься Божий поклик відкритися.

Отже, кожному з нас варто запитати себе: який крок вимагається від мене зараз? Адже крок уперед не обов’язково полягає в тому, щоб “зробити більше”. Ми покликані саме до того, щоб більше любити. А оскільки вияв любові передбачає залучення усієї істоти без останку, то нам самим і шукати спосіб проявити уважність до ближніх, не гаючи ані миті.

Те незначне, що ми можемо зробити, ми мусимо зробити

Допомагаючи один одному поглибити свою віру:

Крокуючи шляхом духовності, надто багато молодих людей відчувають себе самотніми. Взаємодопомога стає можливою, щойно збираються дві-три особи, щоб поділитися чимось і помолитися разом, навіть із тими, хто стверджує, що він радше сумнівається, ніж вірить. [12]

Таке бажання поділитися з кимсь знаходить виразну підтримку, коли воно є невід’ємною складовою життя місцевої Церкви. [13] Парафія є спільнотою спільнот, де зібрані всі покоління і де люди не вибирають один одного. Церква є Божою родиною, в ній Божа згода на наше існування стає реальністю. Тут ми знаходимо неодмінну Божу втіху. [14]

Якби парафії і групи молоді були насамперед осередком щиросердої доброти і довіри, осередком гостинності, де ми оточуємо увагою найслабших!

Долаючи перепони в наших суспільствах

Якщо нам судилося взяти участь у побудові більш згуртованої людської родини, хіба не нагальною необхідністю є подивитися на світ “зісподу”? [15] Така точка зору передбачає винятково скромний спосіб життя.

Спілкування стає дедалі доступнішим, і все ж таки суспільства залишаються надзвичайно ізольованими. Продовжує зростати ризик взаємної байдужості. Долаймо ці перепони в наших суспільствах! Підемо назустріч тим, хто страждає! Відвідаймо тих, ким нехтують і кого зневажають! Подбаймо про переселенців, водночас таких близьких і таких да леких для нас! [16] Там, де множаться страждання, не рідко виявляється, що й кількість дієвих проектів, які для багатьох є знаками надії, теж зростає.

Щоб боротися з несправедливістю та загрозою конфліктів, а також заохочувати ділитися матеріальними благами, цілком необхідно набути навичок. Наполегливе продовження навчання або здобуття професійної освіти можна також вважати служінням за для блага інших.

Поряд із ганебними формами вбогості та несправедливості, які самі впадають у вічі, існують і менш помітні форми нужденності, однією з яких є самотність. [17]

Упередженість та непорозуміння по деколи успадковуються наступними по коліннями від попередніх і можуть викликати жорстоке ставлення. Існують також і такі форми жорстокості, які здаються невинними, але насправді завдають великої шкоди та принижують інших. Однією з них є глум. [18]

Хоч би де ми були, чи то самі, чи то з кількома іншими особами, – придивляймося, що корисного можна зробити, аби зарадити лиху. Таким чином ми відкриємо присутність Христа в таких місцях, де ми навіть не сподівалися б Його знайти. Він, Воскреслий з мертвих, перебуває серед людей. Він випереджає нас на шляху співчуття. І вже зараз, через Святого Духа, Він оновлює обличчя землі.